Осінь… Якось я
її ніколи не любила. Душа та тіло більше
тяжіють до літа – до літнього тепла та спеки; до буйства зелені; різноманіття
кольорів та звуків; до довгих днів та коротких ночей; мінімуму, а то і
цілковитої відсутності одягу…
Але тільки осінню
на душі такий щемливий сум, так мережаться в голові слова і просяться на зовні.
Тільки осінню так по особливому глибоко думається. Тільки осінню щось тебе
змушує оглядатися назад і підводити підсумки.
Бо осінь – це
коли можна і оглянутися назад, і поглянути вперед. Ще не кінець, але вже його
початок. Це особливий час.
Час слухати
особливу, притаманну тільки осені симфонію звуків: гупання яблук і груш у саду;
бембання горіхів по покрівлі даху; тужливі крики птахів, що відлітають до
вирію…
Час споглядання
фарб, притаманних тільки осені: щирого золота та багрянцю садів та лісів;
ясної, трішки розмитої блакиті неба; пожухлої бурої трави; молочно-сірих
ранкових туманів; криштальної чистоти паморозі перших заморозків…
Час збирання
дарів Божих – плодів саду, городу, лісу: вщерть налитих літнім сонцем грон винограду; червоно-жовто-зеленобоких
яблук; медових груш; кислих полонинських гогозів; підсадкуватих та шапкастих
грибів боровиків та компанійських опеньків; солодких слив; круглобоких
персиків; молоденьких горіхів, які залишають на руках свої мітки; круглобоких
красенів гарбузів; кровавих кетягів калини; чорнильних грон бузини…
Час барвистих
осінніх квітів: різнобарвних терпких хризантем; маминих зіркастих айстр;
кулястих жоржин; невибагливих флоксів, що пахнуть дитинством…
Час, притаманного
тільки осені, бабиного літа з його нитками срібного невагомого павутиння, яке
залишають по собі сотні мігруючих павучків-бокоходів…
Час для тужливих
роздумів під звуки нудного осіннього дощу…
Час для щирої
вдячності останнім теплим дням…
Осінь, ти на сум
мій дуже схожа… Не люблю тебе та все ж – разом будемо до зими…
Немає коментарів:
Дописати коментар