Зранку оповила осінь землю туманом. Взяла справи у свої руки, бо пора вже літечку й честь знати та і на часі вже помаленьку готуватись до зими. Тож, вкрив землю туман, розмив контури, звузив обрій до мінімуму.
До туману у мене завжди було двояке ставлення, бо туман буває різний, як, зрештою і все в житті не є ординарне.
З одного боку туман схожий з обіймами рідної, близької, коханої людини. Огортає тебе м'якими білими руками-крильми, лагідно тулить до серденька, голубить, пестячи волосся. Шепоче ніжно в саме вушко: «Ти ж моя маленька дівчинко! Не бійся, все буде добре. Сонечко зійде і я розвіюся, і світ, наповнений крапельками моєї роси, засяє смарагдами, рубінами, аметистами і діамантами в повну силу. І всі ці коштовності для тебе, моя маленька. Для тебе я приховав їх на деякий час, щоб відпочили твої оченята, умиротворилось серденько, заспокоїлись думки, захитались на моїх хвилях, закутались в мої м'які клубочки, заколисались. Спи, моя радосте, лю-лі, лю-лі… А-а-а»…
З другого боку, туман як підступний ворог, який тільки й чигає на твої страхи і невпевненість. Холодними й слизькими щупальцями тягнеться до горла, здавлює його по зміїному аж до німого крику, заповзає гадюкою в серце, підступно відчиняє найпотаємніші двері і вихолоджує душу. А найгірше – краде надію, натомість отруює панікою. «Так, - сичить-шепоче у твоїй голові огидний голос, - так, дорогессссенька – це кінець. Нема більше нічого в сссвіті, лиш оцей обмежений проссстір в радіусі 5 метрів. Там за ним пусссстка, і світ зник, пропав. Нічого і нікого більше нема на Землі, ти одна, ссссама-ссссамісінька у цілому світі. Отут, тільки у цьому крузі на відстані витягнутої руки ще є ти, а там вже нікого, пуссстка – ні дерев, ні будинків, ні дороги, ні машин, ні гір на обрії… Н-і-ч-о-г-о б-і-л-ь-ш-е н-е-м-а. Нема ні часу, ні простору, а є лиш відвічна туга і сссссамотність. Нема, тебе нема, нема нем…»
Все в житті має, як мінімум, два боки. У всьому і у кожному є частка світла й темряви, добра і зла, ненависті й любові, відданості й зради. У кожному з нас є і добро і зло, і оптимізм і песимізм, відчай і надія. З кожної життєвої ситуації ми виносимо як негативний так позитивний досвід. Зрештою, хто сказав, що в житті потрібно бути завжди тільки мега-супер-пупер позитивному? Так теж спокійнісінько можна злетіти з котушок. Господь наділив нас розумом і серцем, тож мусимо користуватись і тим, і тим порівну. Крапля сліз і жменька суму ще нікому не зашкодила. А трохи страху ще нікого не вбило, головне нагло не панікувати. А взагалі, варто завжди пам’ятати життєву мудрість про плинність часу.
Немає коментарів:
Дописати коментар