Послання

Привіт. Це я. Наразі я борюся з раком. Я не одна така – нас таких десятки тисяч в Україні. Я тут погуглила статистику, тому тупо наведу сухі цифри, що тобі було наглядніше зрозуміло масштаб цього явища:

•         Україна на другому місці в Європі за темпами поширення раку.

•         Щорічно в Україні більше 160 тис. чоловік дізнаються, що вони онкохворі.

•         Щороку від раку помирають близько 90 тис. осіб, з них 35% люди працездатного віку.

•         Щодня в Україні захворюють раком 450 людей, з них гинуть 250.

•         Щогодини реєструється понад 20 нових випадків захворювання, а 10 жителів України помирають від раку.

•         Ризик розвитку онкологічних захворювань становить 27,7% для чоловіків і 18,5% для жінок. Злоякісні новоутворення вражають в Україні кожного четвертого чоловіка і кожну шосту жінку.

•         За розрахунками фахівців, до 2020 року кількість вперше захворілих на рак в Україні перевищить 200 тис.

•         За останні десять років кількість хворих зросла на 25%, загальна чисельність населення скоротилася на 4 млн. чоловік. Онкологічна захворюваність стабільно зростає на 2,6-3% на рік, і рак продовжує «молодіти».

Уявляєш собі масштаб цього явища? А за кожним випадком – конкретна історія, але практично, одні й ті самі переживання, проблеми, болісті й жахи. Декілька жахливо болісних стадій осмислення, поняття, усвідомлення і, нарешті, прийняття чи ні.

Коли я дізналася про свій діагноз, моє життя різко в одночасі змінилося – воно вивернулося навиворіт, мій звичний рутинний світ вивернувся навиворіт, земля пішла з-під ніг і небо впало. Потім були довгі тижні усвідомлення того, що сталося зі мною, ридання, крику в пустоту, гарячої молитви і, прийняття – ну, що робити, треба з цим жити далі, бо я ХОЧУ ЖИТИ ДАЛІ!

А далі лікування, важкий процес одужання, операція, променева, а тепер хімія. Це так важко, хочу я тобі сказати. При чому всяко важко – тебе постійно збирають страхи, що щось може піти не так, тому важко психологічно; після променевої у тебе спечене нутро болить, пече і свербить. А потім тебе буквально вивертає ця клята хімія, вона валить тебе з ніг, притискає кількатонним тягарем до землі.

Мій, ще до недавна  відносно широкий світ звузився до тюрми. Відколи це сталося (ти помічаєш, що я навіть стараюся не вимовляти і не писати слово «рак»?), у мене стабільне відчуття тюрми. Світ так звузився, хоча він он за вікном широкий і неосяжний – встала і пішла, а не можу. Цілий день я дивлюся на годинник – тоді пити чай один, другий і третій, наперед з'їсти те, потім інше. В цій годині заштрик, у цій таблетки. Я живу годинами і хвилинами, я в тюрмі. Інколи мій простір звужується просто до межі камери-одиночки, де взагалі тільки одна думка «пережити-пережити»…

Ти не думай, я не жаліюся, я просто констатую факт і описую свій теперішній стан. А знаєш чому? Бо я дуже хочу, щоб тебе НІКОЛИ не спіткала така біда. Ні тебе особисто, ні когось із твоїх рідних і близьких людей. Звичайно, все в руках Божих і ми не знаємо, що нас чекає зараз, буквально наступної хвилини, але дещо і в твоїх руках. Не запускай себе, не махай рукою на своє здоров'я, як свого часу зробила я. Обстежуйся, стеж за своїм організмом, слухай його. Краще пропустити процедуру для краси тіла, але обстежити його на наявність якоїсь патології. Якщо не довіряєш тут, їдь десь далі, шукай, але не будь байдужим до себе, бо наше тіло то храм Святого Духа, ми за нього теж відповідальні.

Тож, ти живи тепер і нині, плануй поїздки, відпочинки і пікніки, гори і море, річку, город, ремонт, покупки нових речей, зустрічі з друзями і рідними, могоричі і сабантуї, корпоративи, закордонні поїздки – все плануй. Але… Але десь там, в глибині, на денці свідомості май гадку, що все так не буде. І, не доведи Господи, але тяжка недуга може прийти і до тебе в родину. Тому назбируй відтепер собі дивідендів: коли бачиш потребуючого грошей на лікування – дай, дай скільки можеш 20, 50, 100 чи тисячу, бо ця людина може вже у відчаї, а ти живеш повноцінним життям і ще плануєш. Але давай щиро, від душі, не соромся – уяви собі, що нас таких сто чоловік дало по 20 гривень – і уже 2000 – це майже 2/3 моєї хімії.

А ще, якщо маєш сім’ю, живеш у родині, де вдома купа людей – цінуй їх понад все, бо потім у слабості ці люди будуть тобі найбільшою розрадою і поміччю, а ще разом з тобою будуть переносити всі твої болісті і страждання, терплячи не менш болючі випробування, ніж ти. Тому, додавай їм своєї любові, бережи їх відтепер, бережи і їхнє здоров’я, дбай про них, особливо про батьків і діток.

А ще друзі – вони всі тобі розкриються в біді. Вони або будуть біля тебе зримо і не зримо присутні, або відвернуться і навіть жодного разу не подзвонять чи напишуть пару слів есемески. Будуть і такі, але ти наперед не знаєш, хто ким стане. Тому цінуй друзів тепер і теж бережи їх і опікуйся ними.

Я не хочу тебе налякати – ніколи і нікому не побажаю такого випробування, але я хочу заточити тобі в пам'ять, що все може бути. До цього потрібно бути готовому, готовому пройти ці всі кола пекла у наших лікарнях, з нашою «безкоштовною» медициною, не завжди адекватним медичним персоналом, нелюдськими умовами онкодиспансерів, де зимою така спека, що нічим дихати, а весною такий холод, що три дні ти ходиш і спиш одягнений і все одно, до хімії заробляєш бронхіт.

 Кожного вечора, лягаючи у своє ліжко, рідне, пристосоване до мого тіла ліжечко, я подумки охоплюю тих людей, що зараз крючаться на незручних лікарняних ліжках, доопераційних і післяопераційних, на хімії і після неї, на променевій; під непраними роками зваляними коцами, дірявими підодіяниками,  і порошними капами. І ти, коли лягаєш у своє розкішне, з ортопедичним матрацом, ліжко – пам’ятай про таких, просто подумай, що комусь зараз, ой, як не солодко, ти заснеш, а він буде цілу ніч крутитися від безсоння (що й зі мною зараз відбувається, хоча й сплю вдома). Подякуй подумки Господу за цей дар.

І тут я тебе підводжу до самого-самого основного – до Бога. Знай це – це буде найбільша твоя опора і розрада. Кажуть, на війні і в тяжких випробуваннях всі навертаються до Бога. А ти не чекай цього – ти вже Його шукай, якщо ти ще не з Ним. Бо Він то з тобою завжди,  хочеш ти цього чи ні – він тебе створив і любить понад усе, хоча ти Його й відкидаєш зі свого життя. А Він до тебе в душу не лізе, бо дав тобі свобідну волю вибору – хочеш будь зі Мною, хочеш – ні. Але Бог тебе не залишає ні секундочки сам-на-сам, Він завжди з тобою. Тому і  ти  знайди Його вже, сьогодні, не зволікай. Дякуй Творцю за кожну прикрість і радість, за дар життя і здоров'я, за близьких, за здорових дітей, батьків та подругів, за коханих, за добродіїв і переслідувачів – за все.

Коли станеться біда і вилізе хвороба, Господь до тебе прийде через різних людей, різні обставини і різні речі. Хтось тобі переведе на картку гроші; хтось сором’язливо зисуне їх в руку чи в кишеню; інший принесе тобі поїсти від свого стола; інший пожертвує на тебе час і буде по три рази на день приїжджати тебе колоти і перев’язувати; хтось тобі подзвонить і розрадить тебе якоюсь бесідою; інший прийде допоможе щось по господарству. Знай – цими всіма людьми керує Господь, це він їхніми руками тобі допомагатиме.

Тому, прошу тебе, наповідаю, перш за все знайди Бога, а потім полюби себе, свою душу і тіло, дбай про все і про всіх. І коли, не доведи Господи, до тебе прийде ця біда – ти не будеш самотнім.

Дякую, що ти це дочитуєш до кінця, так багато літер… Але я вже давно хочу з тобою цим поділитися, бо як я не самотня, так хочу щоб і ніхто не почувався самотнім.

Життя прекрасне і коротке. Воно таке досконале, ми просто самі його спаплюжнюємо своїми злими, нерозважливими вчинками. Але жити треба. І я буду жити. Хоча, завжди в умі маю чітке розуміння, що у Бога на мене можуть бути свої плани і ця хвороба, можливо, заведе мене до неба, до Господа – а чого кращого ще може прагнути християнин, як не зустрічі зі своїм Творцем? Але наразі я борюся, борюся з раком. Попереду ще дуже багато випробувань і фізичних і моральних. І життя моє після вже ніколи не буде таким, як раніше, як ще буквально півроку тому. Бо якби я не старалася, а страх рецидиву буде висіти дамоклевим мечем наді мною до кінця життя, але я щиро вірю, що я все переживу і подолаю і проживу ще відносно довге і щасливе життя у колі своїх рідних, близький і друзів.

Я тебе люблю, прошу для тебе Божого благословення, зичу тобі щастя, міцного здоров'я і довгих щасливих років життя. Дякую, що у моє безсоння ми були трошки разом.

Вдалого тобі дня♥

Про вуйну

Сьогодні тетка поробила порядки у решту двох кімнатах та кухні: помила два вікна – одне з обох боків, а друге лиш з хати, і хоча вони в мене новенькі, але мухи їх так обкалякали з обох боків, що страх – суцільні какашки (вибачаюся, але «із пісні слів не викинеш») на шибках; файно пропилосмоктила; повитирала пилюку з шафів; протерла дзеркало на трюмо; помила підлогу. Правда, це всьо тоже без фанатизму, бо тягати меблі та тріпати килими, які так Аллі подобаються ;-) , тетка ще з рік не має наміру – береже себе, бо як кажуть «береженого й Бог береже». Але оскільки тетка вже май трохи дужча на силі, то змогла підняти пилосмокта та трохи вугли зі стінами почухрати. 

Капець, люди добрі, це ж тетка і після променевої, і після хімій не раз вже прибирала в кімнатах – відколи то знову по стінах тілько того павутиння взялося? Просто кара Божа якась на тетчину хату.

І знаєте, до якого висновку дійшла тетка? Якщо вірити народним прикметам, то павутиння з павуками у хаті та какашки – на гроші (ну, знаєте, кажуть якщо вступив у чиїсь к-шки, то це на гроші). То відившо десь у далекій Канаді, або у Австралії, або у Аргентині, або на Занзібарі має відійти у вічність якась поважна пані, яка виявиться далекою троюрідною тетою вашій тетці, а ввесь свій нажитий спадок відпише тетці. А судячи з кількості павутиння – буде той спадок солідним.

Колись у дитинстві, коли ми ціле літо проводили у бабусі на Снятинщині, там була така тетка з Канади. Лиш казали на неї «вуйна з Канади». Чия то була родичка, ким і кому приходилася – я вже того і приблизно не пам’ятаю. Але пам’ятаю добре, як я малою хотіла аби у мене теж колись з'явилася така вуйна з Канади. 

Вуйна приїжджала до родини відившо раз на рік і майже ціле село приходило на тоту вуйну подивитися. Нас малих теж брали, бо то була якась родина нашої родини. Вуйна сиділа, як молода з дружками на зачинанню, у найкращій кімнаті за столом із своєю чи то дочкою, чи то племінницею – того тетка вже не кимує – шо тетці було, якихось 5-7 років. Люди заходили до кімнати, як прости Господи, до тіла, подивитися як виглядають канадійці. Як на той час, фарбовані очі вуйни і її супутниці виглядали дико, особливо у селі. Її супутниця ні бельмеса не патрала в українській мові і сиділа, дійсно як засватана. Вуйна шось всяке говорила з відвідувачами, однак із вже помітним акцентом.

Кожного разу приїжджаючи до України в своє батьківське село вуйна привозила гостинці: американські великі фустки з торками, якісні нитки до вишивання, якісь там заморські смаколики, певно своїй найближчій родині привозила доляри і, саме головне, жувачку. 

Ні фустки, ні нитки у той час тетку ні з якого боку не обходили, але от через ту жувачку тетка так палко хотіла аби у Канаді чи в Америці віднайшлися якась вуйна чи якийсь вуйко, які б їй привозили тої жувачки до схочу. 

Жувачка, то була річ! Був то, здається Wrigley’s, у загорнутих у блискучі папірці пластинках. Якщо тобі діставалася пластинка – тобі рахуй здорово поталанило, бо ту пластинку мож’ було поділити на 4-5 кусників і розтягти задоволення з жування жувачки на тиждень-півтора. Але то і з кусником тре’ було поводитися економно – на ніч кусник жувачки вибирався з рота і приклеювався у якесь, лиш тобі відоме, потаємне місце. Там він ночував, а зранку знову можна було ходити принцесою і всім дітям демонструвати заморський смаколик. 

А ще обгортки від тих жувачок – то теж було надбання. Ми їх збирали і зберігали, як найцінніші скарби. Чим більше у тебе було тих обгорток, тим вищий статус ти мав у діточій компанії. Потім тими обгортками можна було і дома повимахуватися.

Так собі думає тетка, що добре би все таки було б, аби якась троюрідна вуйна чи чотириюрідний вуйко намалювалися десь в Канаді чи в Америці і усиновили тетку. Ні, тетка би Україну не лишила, бо як кажуть «де родився – там і згодився» - шо тетка варта без свого Косова та Карпат? Але якби тетці раз у рік вуйко з вуйнов присилали чи то фустку з торками, чи нитки до вишивання, чи пару сот долярів – то тетку би то геть не вдавило. 

Жувачку тетка би тут уже сама собі купила, так і бути, не конче її було б висилати…

Філософія

Минулого тижня тетка зробила вже май більшу, від миття сільнички, роботу – тетка прибрала, нарешті, у великій кімнаті! Чому великій? Бо коли тетка народилася на світ Божий багато років тому, мама з татом вирішили, що на чотирьох чоловік буде трохи замало місця у двох кімнатах, і добудували третю кімнату. Але вийшла вона ду-у-у-у-же велика – по всьому периметру хати. Чому нарешті? Бо тетка прибирала в цій кімнаті ще перед операцією на початку року. А цілу зиму, з метою економії тепла, кімната була зачинена. Якщо тетка і забігала до неї взяти/покласти чисту постільну білизну та рушники, то при цьому визбирувалася як надвір – вбирала шубу, шарфа на голову і теплі чуні на ноги. І то все так по бистрячку, майже бігом, бо зимою і весною дубак був у тій кімнаті немилосердний. І хоча вже на дворі і потепліло, але ніяк тетці руки до тої кімнати не доходили, бо вона і досі закрита більшу частину доби.

А це минулого тижня, оскільки тетка вже набагато краще себе почуває, і вже її пре шось робити в хаті і коло хати, тетка вирішила зробити порядки у великій кімнаті, нарешті. Правда, дуже тетка не увихалася – куфри з шафами і столом не двигала – ще такої аж сили нема, та й не мож’ то наразі робити, але порохи повитирала, пропилосмоктила і підлогу помила.

Але що тетку вразило, то це кількість павутиння: по вуглах, по стінах, на стелі, біля шафів і стільців – просто як у якомусь фільмі жахів. Ще якби тетка зо два-три місяці була нечупарою і не прибирала, то певно би вже тоте павутиння звисало на голову. І головне, павуків нігде не видко – таке враження, що воно само нізвідки матеріалізувалося.

І от, знаєте шо собі тетка надумала? От дивіться: скільки то треба докласти зусиль, аби зробити шось добре, гарне, приємне, а потім інколи ще більше тих зусиль докласти, аби то добре й приємне втримати на плаву. І варто просто нічого не робити – ні зла, ні добра – аби наплодилося зло… А тому, на зло не треба мовчати, думаючи «А, я нічого злого не роблю, воно якось розсмокчеться саме, основне, що Я зла не чиню». А нє, ти зла, може, й не чиниш, але мовчиш на нього. От воно помало і засновує своїм павутинням все навколо, нівелюючи скоєне раніше добро.

Коротше, народ, поки годні киватися, то не будьте такими нечупарами, як тетка. І саме основне – творіть добро, бо зло і так саме плодиться. 

Квіти дитинства

Сьогодні після обіду пройшов такий довгоочікуваний дощик. Дякувати Богу, тільки гримало і блискало і, нащастя, з такої великої спеки граду не було. Зелень та земелька ковтнули трішки водички, не так багато, як би, певно їм хотілося, але все ж таки і це не зле. 

Одразу запахло свіжістю від трави, листя та квітів. Вони, квіти, так особливо пахнуть після дощику, так щемно кличуть до пам'яті, вивільнюють спогади дитиниства... 

Які Ваші квіти з дитинства? У мене це кавалєрські очка, кручені паничі, матіола, метелики та флокси. А ще мама дуже любила гладіолуси. В той час вони були такі простенькі коралово-червоні, не було цих різноманітних барв, форм і розмірів. А флоксами була обсажена стежка від рогу хати до фіртки і вони так пахли, особливо вечорами... 

Кручені паничі вилися по грушці біля дороги. Грушки тієї вже давно нема - шершні зточили і тато спиляв потім. А кавалєрські очка та метелики росли собі по городу. Я все питала, а чого то вони кавалєрські? Мама казала, бо вони ніби підморгують, як хлопці до дівчат моргають. 

А ще була чайна троянда, такий великий кущ ріс в кутку біля живоплоту. Коли зацвітала - збирали ми з неї пелюстки і мама затирала їх з цукром. А потім додавалися ті зацукровані трояндові пелюстки до різних печених смаколиків. Особливо смакували вони в рогальчиках зі сливовим повидлом. Ммм, смакота ще та! 

А ще, ну як же без них, чорнобривці і настурція. З квітів наструції я страшенно любила висмоктувати нектар, мед ми казали. Він такий терпкувато-солодкий. Як смак дитинства...

А вечори пахли матіолою, аж памороки брали, а в голові крутилося від того вечірнього аромату.

А ще були хрущі. Ну, це вже не квіти, а комахи. Я їх малою страшенно боялася, а мене ними лякали. Я, певно, і тепер би їх не дуже "поважала", та нажаль, їх вже нема у нас. Не пам'ятаю, котрого року бачила того хруща востаннє. І вечорами у повітрі шмигали кажани - ми гралися на дворі допізна, а вони півкали, ширяючи над нашими головами. Старші діти лякали малих, що вони можуть сісти на голову і запутатися у волоссі і тоді прийдеться стригти налисо. Тому, кожного разу я малою прикривала голову руками, коли кажан пролітав над головою. А ще й тепер у мене спрацьовує цей рефлекс...

Добре було бути малою: трава була така висока, що в ній можна було сховатися; горби високими, а окопи глибокими; береги крутими, а річка глибокою по всьому протязі, а не лиш на Гуці; а вечори були теплішими; горіхи солодшими і руки від них довго не відмивалися; а ще - батьки були молоді, здорові і живі...

Доброго Вам вечора і світлих спогадів з дитинства, солодких снів і, можливо, поталанить сьогодні політати у сні, бо зростати ніколи не пізно...

Роздуми

Я ото завжди вважала, що у нашому житті – у всіх його сферах, причому, – діє закон збереження рівноваги, чи маси, чи об’єму, чи енергії, чи що там зберігається порівну, точно не знаю, бо у чому-чому, а у фізиці я тупа, як отой сибірський валянок! Між іншим, я коли після восьмого класу здавала екзамен з фізики, яку не любила і не розуміла (ну, ви ж бачите, що я кінчений гуманітарій) вирішила – напишу шпори. Ну, і ввечері перед завтрашнім екзаменом сіла за цю справу. Кілько там тих білетів екзаменаційних було, я вже не пам’ятаю, але не менше 20-25. Я вирішила – ніч довга, встигну. Так, ото почала з початку за порядком: перший білет пропустила, бо він майже у всіх предметах – це загальна водичка про предмет – можна шось наплести, а писати нема чого; другий теж пропустила, бо мені була заважкою, тобто геть не зрозумілою задача в третьому питанні; а от третій як раз був мені менш більш второпливий, а, основне, там була зрозуміла задачка. Отож, з цього білета я й почала писання шпор і ним же й закінчила тай лягла собі спокійно спати, поклавшись на долю. І шо ви собі думаєте? Наступного дня на екзамені попався мені саме цей, третій білет. Я вичерпно відповіла на всі три питання, бо все таки геть тупою я не була, тай язик, як бачите, у мене не зле підвішений. І мала б я навіть п’ятірку за екзамен, але нє – тут понаскакували екзаменатори і почали мене додатково запитувати про закони Ньютона, Архімеда і ще купи різних вумних дядьків і тьотьок. Ні одного із тих законів я сформулювати внятно не змогла і отримала четвірку, та й за то дякувати Богу, бо могла бути й трійка.

Але я, власне, не про це, я про те, що у світі все і всі пов’язані. От, наприклад, десь заливає по вінця, а десь сушить, аж земля репається. Десь морози морозяні, а десь спека немилосердна.

От я зараз нагуляла жирку на зиму після гормонів, наркозів і тої всякої байди, а хтось десь пострункішав. В принципі, най не дуже тішиться, бо потім буде навпаки – я стешу той жирок, а на комусь знову наросте.

Або, от я позавчора поздавала аналізи, а вони скотиняки такі, ніяк не втішні: одні піднялися вище норми, інші, навпаки, впали нижче норми – думаю, якби збити докупи то якраз би вийшло добре, був би баланс.

Хтось десь захворів, а хтось одужав. Хтось народився, а хтось відійшов у вічність. Хтось регоче, хтось голосить. Комусь вирвали зуба, а у когось наклюнувся перший зубчик. Хтось зірвав квітку, а хтось посадив. Хтось бідний, хтось заможний…

Я от думаю, що скільки в світі добра, стільки має бути й зла. Скільки милосердя, стільки ж і черствості. Скільки ненависті, стільки й любові. Але як подумати, то виглядає, що наразі у світі зла набагато більше ніж добра. Проте, думаю, любові більше ніж ненависті, бо тільки через любов Бог цей світ ще тримає. Думаю, коли цей баланс у світі остаточно порушиться на користь зла і ненависті – ото і буде кінець, бо де нема любові – там нема Бога. А навіщо тоді такий світ?

Туман

Зранку оповила осінь землю туманом. Взяла справи у свої руки, бо пора вже літечку й честь знати та і на часі вже помаленьку готуватись до зими. Тож, вкрив землю туман, розмив контури, звузив обрій до мінімуму.

До туману у мене завжди було двояке ставлення, бо туман буває різний, як, зрештою і все в житті не є ординарне.

З одного боку туман схожий з обіймами рідної, близької, коханої людини. Огортає тебе м'якими білими руками-крильми, лагідно тулить до серденька, голубить, пестячи волосся. Шепоче ніжно в саме вушко: «Ти ж моя маленька дівчинко! Не бійся, все буде добре. Сонечко зійде і я розвіюся, і світ, наповнений крапельками моєї роси, засяє смарагдами, рубінами, аметистами і діамантами в повну силу. І всі ці коштовності для тебе, моя маленька. Для тебе я приховав їх на деякий час, щоб відпочили твої оченята, умиротворилось серденько, заспокоїлись думки, захитались на моїх хвилях, закутались в мої м'які клубочки, заколисались. Спи, моя радосте, лю-лі, лю-лі… А-а-а»…

З другого боку, туман як підступний ворог, який тільки й чигає на твої страхи і невпевненість. Холодними й слизькими щупальцями тягнеться до горла, здавлює його по зміїному аж до німого крику, заповзає гадюкою в серце, підступно відчиняє найпотаємніші двері і вихолоджує душу. А найгірше – краде надію, натомість отруює панікою. «Так, - сичить-шепоче у твоїй голові огидний голос, - так, дорогессссенька – це кінець. Нема більше нічого в сссвіті, лиш оцей обмежений проссстір в радіусі 5 метрів. Там за ним пусссстка, і світ зник, пропав. Нічого і нікого більше нема на Землі, ти одна, ссссама-ссссамісінька у цілому світі. Отут, тільки у цьому крузі на відстані витягнутої руки ще є ти, а там вже нікого, пуссстка – ні дерев, ні будинків, ні дороги, ні машин, ні гір на обрії… Н-і-ч-о-г-о б-і-л-ь-ш-е н-е-м-а. Нема ні часу, ні простору, а є лиш відвічна туга і сссссамотність. Нема, тебе нема, нема нем…»

Все в житті має, як мінімум, два боки. У всьому і у кожному є частка світла й темряви, добра і зла, ненависті й любові, відданості й зради. У кожному з нас є і добро і зло, і оптимізм і песимізм, відчай і надія. З кожної життєвої ситуації ми виносимо як негативний так позитивний досвід. Зрештою, хто сказав, що в житті потрібно бути завжди тільки мега-супер-пупер позитивному? Так теж спокійнісінько можна злетіти з котушок. Господь наділив нас розумом і серцем, тож мусимо користуватись і тим, і тим порівну. Крапля сліз і жменька суму ще нікому не зашкодила. А трохи страху ще нікого не вбило, головне нагло не панікувати. А взагалі, варто завжди пам’ятати життєву мудрість про плинність часу.

Про борщ

      Чи любите ви борщ так, як люблю його я? Якщо так, то ця писанина для вас. Якщо ні, то ця писанина точно для вас.

Що би там хто не казав, якби не мудрував і не розсусолював – борщ то суто наша українська страва. Всі решто просто її у нас запозичили, вкрали, присвоїли і т.п. А знаєте чому наша? Бо борщ, то як українська пісня, яка дійшла до нашого сьогодення з далекої сивої давнини і не втратила своєї чарівливості. Вона то тужлива, то весела, то сумна і протяжна, то жартівлива і швидка, вона мелодійна і ритмічна, вона заколисує діток, вона супроводжує в бою – вона багатогранна.

      Те саме і з борщем. Я про класичний червоний борщ, основною складовою якого є бурячки. Основними складовими, так би мовити семи нотами борщу, я б назвала буряк, моркву, картоплю, цибулю та капусту. А далі вже варіації на тему – береш українську пісню і аранжируєш її: хочеш рок, хочеш джаз, хочеш соул, хочеш блюз – на скільки вистачить фантазії і вміння. І з борщем така ж історія. От дивіться.

      Перш за все м’яско. Хоча, може бути і пісний борщик, як наприклад під час посту, на олійці домашній пахучій-пахучій, або для вегетаріанців, чи дієтиків. Але всім решто рекомендую борщ з м’ясом. А це може бути і свинина з кісточкою чи без неї і обов’язково трохи сальця на м'ясі – тоді борщик наваристий, а сальце, як провариться робиться таке аж солоденьке! Може бути телятина чи яловичина, курятина, індичатина, качатина чи кролятина. Є можливість, то хай буде і баранина. Але як на мене, найсмачніший борщик на реберцях свинячих. І щоб не голі ребра а з м’ясом.

А ще ліпше аби ті реберця були копченими, тоді з борщем можна проковтнути язика.

      А з цими реберцями копченими дуже смачно поєднується квасолька. Може бути молоденька – це коли чистиш лопатки, а кожна п’ята вже з фасульками молодюсінькими, такими мняконькими і соковитими. Ото відварити їх з тими реберцями, а до борщу ще й тих лопаток додати. М-м-м, смакота.

     З овочами теж варіації на різні теми. Наприклад, капусточка: можна білокачанну звичайну, можна цвітну чи броколі, а можна і брюсельську – теж не вдавить. А можна і з квашеною капусткою борщу наварити, теж смачно. 

     Той же бурячок: можна відварити та потім стушкувати з помідоркою, чи з томатом, чи з кетчупом, чи лимонним соком, оцтом; а можна сирий стушкувати із цибулькою та морквочкою; а можна порізати і сирий додати до киплячого борщу.

     Те ж саме і з морквинами: чи тушкуй, чи сиру вкидай у борщ. Хочеш, ріж кільцями/на півкільцями/соломкою, хочеш – три на тертушці.

     Картопельку теж можеш спокійнісько перед варінням злегка просмажити – вийде прикольно. І нарізай як хочеш – чи кубиками, чи соломкою, чи кільцями, а якщо молоденьку манюню не полінитися і цілу почистити та так і зварити, то в загалі суперово вийде. Лиш терти на тертушці я б не рекомендувала, хіба в кого проблеми зі шлунком чи зубів нема – тоді йо.

       А крім цього всього якої ще всякої дрібідені можна до борщу покласти! Це і болгарський перчик. Це і свіжі чи сушені грибочки. Це і селера. Це і бобик. Не забуваємо про часничок. Не забуваємо і про молодий бурячок вкупі із гичкою. І помідорки. І корінь петрушки. І зелень кропу. І пір’ячко цибульки.

       А різні варіації варіння цього борщу: можна все одразу зварити – буде один смак; можна окремо стушкувати цибулю/моркву/перчик/буряк/помідори; можна засмажити тільки цибульку; можна стушкувати тільки бурячок з квасненьким; можна тушкувати окремо кожен овоч в т.ч. і капусту і картопельку – повірте, буде свій особливий смак; можна просмажити м'яско з цибулькою/морквою чи перчиком/бурячком… Одним словом, скільки ґаздинь – стільки й рецептів, способів та методів варіння борщу.

       А коли вже борщик готовий – до нього в миску покласти веліканську ложку смачнючої сметанки, та втерти зубок часничку, та ще й пучку закришки зверху!.. А до нього в прикуску можна кулешку зварити; або окраєць хлібця чорного, ну можна й білого; або ті ж таки пампушки з часничком; або вкинути жменьку підсмажених сухариків… 

        Коротше кажучи не страва, а пісня! 

     Тож, якщо ви ще нині не творили – бігом до плити писати музику борщу. І смачного вам!

Літній дощ

Паде дощ. Ще зночі розплакався дрібними сльозами чи то щастя, чи то радості – хто його зна…

Я привідкрила вікно аби краще чути шум дощу: шелест краплинок по листю, лопотіння води з-під ринви, рівний і заспокійливий хор крапель, який то наростає то спадає, немов морський прибій. Як солодко спати під шурхіт дощових крапель!

Зранку дощик взяв тайм-аут і трішки відпочив, набрався сил, зробив перерахунок крапель, прикинув чи вистачить його надовго і знову полився. Спрагла земля жадібно упивається життєдайною вологою. Пташки копошаться під дощем на скошеному – вишукують дощових черв’ячків, що теж вибираються на зовні порозкошувати під дощовими струменями. Квіти попіднімали свої прив'ялі голівки. Молодюсінькі яблучка на гілках повмивалися водичкою. Вимилася до чиста доріжка попри хату.

Я сиджу на альтанці вишиваю: закуталася коциком, у шапочці і теплій кофтині, бо холодно. Шум дощу тут, під бляшаним дахом альтанки занадто голосний. Одягаю навушники і вмикаю музику. Проте дощик не здається, припускає ще сильніше, приглушуючи у навушниках Стігна. Він дратується, що я вибираю не його музику. «Послухай, - ніби каже він мені – це ж я все для тебе створюю. Ця барабанна дріб по даху альтанки, глухі удари крапель по шиферу, передзвін між листям яблунь і вишень, трембіти потоків з ринви – це ж все для тебе. А ти замінила мене Стінгом»…

Дощику, ти ж не знаєш, як приємно слухати музику у навушниках  на фоні твоєї багатоголосої розкішної симфонії дощу! Ви одне одного так доповнюєте!  Дякую тобі, за твої мелодії, за спокій і рівновагу на душі. А ще, знаєш, з тобою дуже солодко молитися. Тільки от якби був трішки тепліший...

Осінь...

Осінь… Якось я її  ніколи не любила. Душа та тіло більше тяжіють до літа – до літнього тепла та спеки; до буйства зелені; різноманіття кольорів та звуків; до довгих днів та коротких ночей; мінімуму, а то і цілковитої  відсутності одягу…

Але тільки осінню на душі такий щемливий сум, так мережаться в голові слова і просяться на зовні. Тільки осінню так по особливому глибоко думається. Тільки осінню щось тебе змушує оглядатися назад і підводити підсумки.

Бо осінь – це коли можна і оглянутися назад, і поглянути вперед. Ще не кінець, але вже його початок. Це особливий час.

Час слухати особливу, притаманну тільки осені симфонію звуків: гупання яблук і груш у саду; бембання горіхів по покрівлі даху; тужливі крики птахів, що відлітають до вирію…

Час споглядання фарб, притаманних тільки осені: щирого золота та багрянцю садів та лісів; ясної, трішки розмитої блакиті неба; пожухлої бурої трави; молочно-сірих ранкових туманів; криштальної чистоти паморозі перших  заморозків…

Час збирання дарів Божих – плодів саду, городу, лісу: вщерть налитих літнім сонцем  грон винограду; червоно-жовто-зеленобоких яблук; медових груш; кислих полонинських гогозів; підсадкуватих та шапкастих грибів боровиків та компанійських опеньків; солодких слив; круглобоких персиків; молоденьких горіхів, які залишають на руках свої мітки; круглобоких красенів гарбузів; кровавих кетягів калини; чорнильних грон бузини…

Час барвистих осінніх квітів: різнобарвних терпких хризантем; маминих зіркастих айстр; кулястих жоржин; невибагливих флоксів, що пахнуть дитинством…

Час, притаманного тільки осені, бабиного літа з його нитками срібного невагомого павутиння, яке залишають по собі сотні мігруючих павучків-бокоходів…

Час для тужливих роздумів під звуки нудного осіннього дощу…

Час для щирої вдячності останнім теплим дням…

Осінь, ти на сум мій дуже схожа… Не люблю тебе та все ж – разом будемо до зими…